«Мій Майдан перейшов у стадію війни»

…Вона прийшла із пакунком термобілизни, яка щойно з-під голки. І одразу ж - телефонний дзвінок. То 18-річний доброволець Валік, який зараз на сході - такий собі підопічний. Таня запитує, як його спина (хлопчині дається взнаки пятнадцятикілограмовий бронежилет).  Поміж іншим випитує, що йому привезти. А той соромиться щось просити. Соромиться просити життєво необхідних речей! В той час, як дехто ховається на дивані і каже, що то не його війна.

Нинішня розмова – з волонтером Тетяною Юзепчук.  Вона збирає і возить бійцям на схід «привіти».  Нещодавно повернулася із зони АТО. Ця 22-літня дівчина бачила на власні очі усі ті жахи: солдатів, які не забезпечені елементарним -  водою і пальним, обстріляні градами будівлі, зірвані мости. І їй в житті довелося несолодко –  у Тані ДЦП, і вона про це говорить відкрито. За своє таке коротке життя перенесла купу операцій, і сама дивується з того, що зараз ходить. Однак дівчина з усмішкою запевняє, що може пройти 10 кілометрів пішки з рюкзаком. Нині вона долає нелегку дорогу іншого штибу, і несе на собі щось важче за рюкзак. Вона несе переживання за бійців, бо для неї навіть невідомі українські воїни – рідні, і за них болить серце: чи їли, чи не холодно, чи живі… Та що найважливіше – несе надію.

Коли важко, Таня йде майдан, до хлопців з Небесної сотні. Каже, тоді їй легшає…

- Ти незалежний волонтер. Але ж незалежність змушує покладатися тільки на власні сили, часом не чекати нізвідки помочі, не хапатись ні за чию руку. Як працюється самій? І звідки взагалі така ідея з’явилася – стати волонтером?

- Ніколи не думала, що буду допомагати хлопцям під час війни. Я думала, що допомагатиму дітям, оскільки добре пам’ятаю, скільки в мене вклали волонтери, коли я, будучи малою, хворіла і потребувала операції. Спочатку я працювала при ГО «ХМЕЛЬНИЧЧИНА. САМООБОРОНА І КОНТРОЛЬ» під керівництвом Віктора Данилевського. Однак у липні він поїхав добровольцем в АТО. Пізніше цю організацію я залишила, оскільки змінилося керівництво, а з керівництвом змінилося багато речей. А вже після того, як мій колишній керівник повернувся зі сходу з травмою спини, організацію покинув і він. Справу в громадській організації довелося покинути, бо почалися якісь брудні ігри і звинувачення. Говорити про це не хочеться, виправдовуватися – тим паче. «Бойове хрещення» я пройшла на Майдані. Готувала каву і бутерброди, вже знала, що кому смаку. А тоді мій Майдан перейшов у стадію війни. І довелося розпочинати все з нуля. А це важко. Однак я не сама - мені допомагають друзі та знайомі. Дякую Богу, що дає мені сили. Зараз щоразу зі мною у поїздки їздить волонтер Олександр Баурін. Скільки він зробив для наших хлопців!

- Що возили цього разу у АТО?

- Возили на схід воду, джгути, аптечки, термобілизну, харчі, особливо домашні. Хлопці найбільше чекають на домашню їжу. Ми беремо її тільки у перевірених людей. Я особисто перевіряю всі коробки, щоб не сталося так, як з тим дідовим медом, що був із вибухівкою. Кажуть, а для чого їхати, якщо можна переслати поштою. Так, можна. Але все не перешлеш. Та й передавати потрібно особисто в руки - так ти точно знаєш, що хлопці це отримають. Вони чекають живого спілкування, для них важливі отакі наші приїзди. Особливо зворушливо, коли хлопці пригощають тим, чим мають -  чи то звареним борщем, чи просто чаєм поять, якщо нема більш нічого. І ображаються, коли відмовляєшся з ними їсти, економлячи їхні харчі.

- Чого хлопцям бракує найбільше? Чим не забезпечені взагалі?

- Влада про них зовсім не дбає. Хлопці навіть не забезпечені водою, що там казати вже про щось інше. Пальним не забезпечені. Купують за свої кошти чи просять по літру-два.

Катастрофічно  не вистачає транспортних засобів, тепловізорів, приладів нічного бачення.  Всі вже забули про тих хлопців, які залишилися під завалами донецького аеропорту. Влада має робити більше, значно більше. Нині курс долара захмарний, і нам просто часом нестає грошей, аби купити хлопцям необхідне. Є хлопці, які там по 7-8 місяців, і немає ніякої ротації. Побут у них  - не позаздриш: тут «розкладушка», тут вони їжу готують, миються в холодній воді. Хлопці кажуть, що якби не прості люди, не допомога волонтерів, то не знати, як би воно було. Вони тримаються завдяки простим людям. Вони на нас чекають. Як діти на гостинець. І що найцікавіше, коли привозиш «передачки», беруть тільки необхідне, ніхто не гребе все підряд.  Особливо хлопці цінують те, що роблять для них діти, всі ці листи і малюнки. Вони кажуть, що саме отакі привіти від дітей  додають сили боротися.

- Ти їдеш страшними дорогами, але ж стільки робиш, значить, він тебе не сковує. Але ж все-таки страшно?

- Чи страшно? Страшно. Бо це може бути дорога в один кінець. Ти їдеш, а дорогу обстрілюють! І не знаєш, що буде за кілька метрів. Але ти мусиш їхати! Я навіть хотіла залишитися там, на сході, щоб на місці їм допомагати. Але солдати мене відправили додому. Кажуть, їдь, ти звідти нам більше допоможеш. Там інша планета. Люди цінують кожен шматочок хліба, не викидають, а роблять сухарі. А тут – дружини вояків змушені по чиновницьких кабінетах випрошувати допомогу.

- Кому допомагаєш в першу чергу?

- Я допомагаю не тільки хлопцям з Хмельниччини. На «своїх» та «чужих» ніколи нікого не ділю. Нема такого, що якщо чоловіки з Рівненщини, то їм нічого не перепаде. Допомагаю всім. Ми вже по дорозі знайомимося із солдатами. Так вже сталося, що нещодавно чужі люди стали рідними, а ті, які донедавна були рідними – тепер чужі…

Хлопці воюють з різних регіонів. Є там чоловік – кремезний такий білорус – він приїхав воювати за Україну! Як з ним не поділишся? Вони усі, незважаючи на те, хто і звідки, відстоюють нас всіх, тож ми маємо їх всіх підтримувати.  

- В ці чорні дні ми об’єдналися.Однак не всі ще розуміють, що відбувається і яку до них дотичність мають події в країн.  Що для тебе, як волонтера, найболючіше, найгірше?

- Так, незважаючи на ці трагічні події, нас це все об’єднало. Навіть діти не стоять осторонь. Розкажу таку історію.  Восени, під час Маршу миру, коли ми йшли містом,  разом із нами був 8-річний хлопчик Денис Данилевський.  Він ніс скриньку, у яку люди опускали гроші бійцям. І усім, хто жертвував гроші, він говорив: «Дякую! Хай благословить Вас Бог!». Восьмирічна дитина говорить такі слова! Однак є люди, які мають можливість допомогти, та, нажаль, стоять осторонь. А ті, хто допомагав, зубожіли, і вже зараз допомоги такої як раніше, нема.  Однак хлопцям потрібно посильна підтримка зараз, коли вони ще живі. І той, хто каже, що це не його війна, той, хто нічим не допомагає хай скаже це батькам хлопців, які загинули там. Вони їм пояснять, де чия війна! Якби кожен взяв під опіку одного солдата, все було б по-іншому. Нині найбільше вбиває те, що дорослі чоловіки, які мають досвід, які могли б навчити молодих, ховаються. В той час як бабусі-пенсіонерки віддають останні копійки, кажучи, що їм вже недовго, а молоді хай живуть. Нам зараз потрібно скооперуватися, як інколи! Бо буде ще гірше, якщо ми втратимо країну.

- Коли їдеш наступного разу і які гостинці повезеш бійцям?

- Плануємо їхати у четвер, однак ще потрібно дозбирати кошти на пальне. Не обов’язково давати гроші – несіть солярку!  Знову повеземо воду, теплі речі, ліки, готову їжу. Однак хлопцям дуже потрібен автомобіль, і ми ніяк не можемо назбирати тих нещасних 250 доларів. Дуже прошу відгукнутися всіх небайдужих! Ще хлопці просили бус, та у нас поки нема 1,5 тисячі доларів.

- От скажімо, завтра, всіх нас чекає добра  новина – кровопролиття припинилося, в країні – мир. Чим займешся тоді?

- Волонтерську справу буду продовжувати. Нажаль, війна ще залишить багато рубців. Потрібна буде допомога пораненим, сім’ям загиблих. Роботи буде багато. Я хочу допомогти цим людям, бо коли чужі люди допомогли мені.

…Доки говоримо з Танею, їй дзвонять господині: наготували вже для бійців купу домашніх смаколиків, тільки везіть! Чергові «привіти» поїдуть на схід, шматочок дому. Тільки-от коштів на пальне бракує. Тетяну Юзепчук дуже легко знайти у соцмережах - https://www.facebook.com/tania.uzepchuk. Допоможете?