• Головна
  • На Хмельниччині дітям загиблих воїнів дарують срібні кулони "Батьківське серце"
17:50, 24 листопада

На Хмельниччині дітям загиблих воїнів дарують срібні кулони "Батьківське серце"

У листопадові дні 2021 року Україна і світ вшановують пам`ятні трагічні роковини: 100-річчя масового штучного голоду 1921-1922 років, 88-річчя Голодомору-геноциду 1932-1933 років, 75-річчя масового штучного голоду 1946-1947 років, організованих комуністичною владою у ХХ столітті на українських землях.

Комуністичний тоталітарний режим у ХХ столітті вчинив геноцид українців з метою ліквідації національно-визвольного руху, нищення української нації та недопущення відновлення Української Держави.

Голодомор 1932–1933 років за масштабами і нелюдським характером виокремлюється серед усіх злочинів, учинених комуністичним окупаційним режимом проти української нації, і визнаний в Україні геноцидом на законодавчому рівні та в судовому порядку.

У 1929-1932 роках комуністична партія СРСР під керівництвом Сталіна завдала подвійного удару селянству, організувавши розкуркулення й колективізацію. Після цього, в 1932-1933 роках сталося те, що можна охарактеризувати, за словами дослідника Роберта Конквеста, як терор голодом, або голодомор проти селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом з деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для селян аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчових продуктів, а також ужиття на державному рівні заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ні з інших районів СРСР, ні з-за кордону.

Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередні – розкуркулення й колективізація – супроводжувалася масовими погромами української культури й церкви, репресіями проти української інтелігенції. Уявну «впертість» українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони вже не мали, бо все було вилучене), недвозначно розцінювали як «націоналізм». Така політика цілком відповідала твердженню Сталіна, що, мовляв, національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець.

Голодомор-геноцид став кульмінацією багатоходової превентивної каральної операції керівництва ВКП(б) та уряду СРСР проти українців, оскільки їхнє неприйняття комунізму, опір режиму і боротьба за відродження державності становили загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. Цим актом геноциду організатори задумали підірвати потенціал української нації: фізично знищити її питому частину, а тих, хто виживе – загнати в лещата всеохопного страху, а отже – завдати нищівного удару становленню нації та остаточно вирішити українське національне питання.

Термін «геноцид» – «народовбивство» (від поєднання грец. genos – рід і лат. caedo – вбивати) уперше вжив у 1944 р. польсько-американський юрист єврейського походження зі Львова Рафаель Лемкін у праці «Axis Rule In Occupied Europe: Laws Of Occupation, Analysis Of Government, Proposals For Redress». У 1945–1946 рр. він був радником Верховного суду США на Нюрнберзькому процесі. З його подачі термін «геноцид» використав на Нюрнберзькому трибуналі головний обвинувач від США Роберт Джексон.

Нюрнберзький трибунал проклав шлях для Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, одностайно ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р. в Парижі. Активним просуванням в ООН ідеї ухвалення окремої конвенції, що забороняла б геноцид, займався Рафаель Лемкін.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього вступила в дію 12 січня 1951 р. Її ратифікувала Президія Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 р., РPФCP ратифікувала конвенцію 3 березня 1954 р., а Українська PCP – 15 листопада 1954 р.

У ст. I Конвенції проголошується, що «сторони, які домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи здійснений він у мирний або воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права, і проти якого вони зобов’язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення».

ст. ІІ Конвенції надає вичерпний перелік груп, які є об’єктом геноциду, а також геноцидних дій, спрямованих проти якоїсь із них: «у цій Конвенції під геноцидом слід розуміти наступні дії, що вчиняються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: вбивство членів такої групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; навмисне створення для такої групи життєвих умов, які розраховані на цілковите або часткове її фізичне знищення; заходи, розраховані на цілковите або часткове недопущення дітонародження у середовищі такої групи; насильна передача дітей з такої людської групи до іншої».

Наявність наміру вчинити геноцид, обмежувальний характер переліку геноцидних дій, чітке окреслення людських груп, що охоплюються злочином геноциду, тобто націленість геноцидних дій не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких, є тими елементами злочину геноциду, що відрізняють його від інших злочинів проти людяності.

Першим про Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду українців заявив сам автор цього терміну доктор Рафаель Лемкін, виступаючи в Нью-Йорку 20 вересня 1953 р. перед кількатисячною аудиторією під час відзначення 20-их роковин Великого Голоду: «Це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації. … Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самої суті совєтизму. …Вістря радянської атаки було спрямоване на хліборобів…. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою – виморювання голодом».

У цій промові «Радянський геноцид в Україні» Р. Лемкін підкреслив, що вбиваючи голодом українських фермерів – хранителів української культури, мови, традиції – більшовики втілювали намір знищення саме української нації як такої і називав інші складники геноциду: знищення інтелігенції – мозку нації, ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви – душі нації, а також заселення України неукраїнськими елементами для радикальної зміни складу населення. Таким чином, Р. Лемкін намагався привернути увагу до головної мети більшовицького режиму – поступового поглинення знищеної української нації як певної суспільної цілісності новою радянською нацією. При цьому він наголошував, що цілковитого знищення українців, як це німці чинили з євреями, не було: «І тим не менше, якщо радянська програма досягне успіху, якщо інтелігенцію, священників і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її об’єднавчі ідеї, які прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням».

Спираючись на Конвенцію ООН 1948 р., Верховна Рада України 28 листопада 2006 р. ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», яким цей штучно організований Голодомор було визнано геноцидом Українського народу.

Серед злочинів проти людяності геноцид вирізняється «особливим характером, правовою специфікою та наслідками. Тому в доктрині міжнародного права геноцид називають «злочином злочинів».

Конвенція ООН і чинне законодавство України стали правовою базою для розгляду суддею судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва В. М. Скавроніком кримінальної справи № 475 у 330 томах, порушеної 22 травня 2009 р. Службою безпеки України за ознаками злочину геноциду. У постанові суду від 13 січня 2010 р. зафіксовано юридично встановлений факт здійснення геноциду в Україні у 1932–1933 роках.

Судом доведено наявність усіх трьох елементів, що складають зміст злочину геноциду: людської групи як об’єкта геноциду; наміру знищити, повністю або частково групу як таку; вчинення умисних дій, що відповідають переліку актів, визначених Конвенцією.

Суд зазначив доведеність і обґрунтованість слідством висновків про вчинення суб’єктом злочину – керівництвом більшовицького тоталітарного режиму Й. В. Сталіним, В. М. Молотовим, Л. М. Кагановичем, П. П. Постишевим, С. В. Косіором, В. Я. Чубарем, М.М. Хатаєвичем у 1932–1933 рр. – геноциду частини української національної групи.

Суд підкреслив, що об’єктом злочину геноциду була частина української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини, які теж постраждали від Голодомору 1932–1933 рр., «виступала суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 р. право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної української держави».

Ключовим елементом, необхідним для встановлення складу злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид, є докази наявності у суб’єкта злочину спеціального наміру, а саме – знищення членів групи виключно через їхній зв’язок з цією групою. Чинниками, що свідчать про наявність наміру, є: а) період, коли тривав Голодомор, б) територія, яку він охопив, в) характер та види заходів, які його спричинили та супроводжували.

Питання, про те, коли було вчинено злочин геноциду українців, доведено науковцями на підставі архівних документів, підтверджено спогадами тих, хто пережив Голодомор, і зафіксовано судом – геноцид мав окреслені хронологічні межі: 1932–1933 рр. і відбувався одночасно з наступом на українську політичну, культурну та релігійну еліту і згортанням процесів «українізації».

Територією Голодомору-геноциду була вся територія радянської України, а також території компактного проживання українців за її межами: Кубанський округ (75% населення Кубані – українці) і деякі інші райони Північнокавказького краю РСФРР, Середнього і Нижнього Поволжя, Північного Казахстану і певні території Сибіру. На цих землях жили не просто етнічні українці, ці люди мали українську самосвідомість, сформовану як на основі традицій, так і шляхом цілеспрямованих процесів «українізації», яка тривала майже десятиріччя перед Голодомором.

Серед заходів влади, які вказують на наявність наміру знищення частини української національної групи, слід виділити умисні дії, спрямовані на створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення значної частини українського селянства – фундаменту української нації (селянство складало близько 80 % всього населення), встановлення надмірних планів хлібозаготівель, їхню реалізацію, поєднану з безпрецедентними репресіями не тільки проти хліборобів, а й проти тієї частини партійно-радянської номенклатури, яка не була готова виконати будь-який наказ зверху, а деякі з її представників навіть намагалися надавати допомогу приреченим.

Безпосереднім механізмом організації Голодомору стала система постанов, ухвалених політбюро ЦК ВКП(б), вищими загальносоюзними органами державної влади, партійно-радянським керівництвом України, особисті вказівки і розпорядження Й. Сталіна та його найближчого оточення. Вивчення обставин підготовки та ухвалення партійно-радянських рішень і самих цих документів дозволяє відслідкувати весь процес вчинення геноциду – від нагнітання загальної істерії навколо хлібозаготівель до конкретних заходів, які підпадають під визначені Конвенцією 1948 р. геноцидні дії суб’єкта злочину.

Ознаки того, що організований штучний голод 1932-1933 років був саме геноцидом:

встановлення непідйомного для українського села плану хлібозаготівель;

відрядження партійними органами уповноважених, наділених широкими каральними правами, для організації його безумовного виконання;

безпрецедентні репресії, що супроводжували хлібозаготівлі. Розширене використання постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності» (закону про 5 колосків). Утворення рішенням політбюро ЦК ВКП(б) в УСРР трійки (С. Косіор – член політбюро ЦК ВКП(б), генеральний секретар ЦК КП(б)У, С. Реденс – голова ГПУ УСРР, А. Кисельов – член ЦКК ВКП(б) і ЦКК КП(б)У), наділеної правом винесення смертних вироків у справах хлібозаготівель. Організація спеціальних судових груп для виїзних сесій обласних судів з метою показового засудження злісних боржників хлібозаготівельного податку;

запровадження для районів, населених пунктів, колгоспів, сільрад режиму «чорних дошок», тобто блокування їх військами і недопущення виїзду населення за межі цих територій, цілковите вилучення у заблокованого населення продуктів харчування і заборона торгівлі найнеобхіднішими в господарстві речами – сіллю, сірниками, гасом і т. ін. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору;

використання системи натуральних штрафів м’ясом і картоплею за заборгованість у хлібозаготівлі, тобто позбавлення, крім хліба, дуже важливих для харчування продуктів, застосування кількаразового штрафування;

здійснення органами ГПУ повсюдних подвірних обшуків з вилученням зерна, насіннєвих запасів, заготовлених на зиму продуктів з погребів, готової їжі, майна, одягу, які могли бути товаром для придбання продуктів, що прирікало сім’ї українців на смерть;

вилучення в колгоспів у рахунок хлібозаготівель насіннєвих і резервних фондів, фуражного запасу, фондів для громадського харчування (колгоспників, дітей колгоспників – школярів і вихованців ясел під час важливих сільськогосподарських кампаній, а також хворих у сільських стаціонарах);

ізоляція території України спеціальними озброєними загонами, військовими частинами та міліцією.

Ніде в СРСР, крім України і територій компактного проживання українців, таких методів збирання сільськогосподарського податку влада не вживала.

Вимушене тривале голодування викликало голодну хворобу з безповоротними патологічними змінами в організмі людини, що закінчувалась її загибеллю. Під час Голодомору різко скоротилася народжуваність і зросла смертність серед немовлят. У багатьох людей відбувалися розумові розлади, наслідком яких ставали випадки канібалізму і трупоїдства.

Геноцидні дії влади були також спрямовані й на найбільш незахищених членів української нації – дітей. Велика частина з них була вбита голодом, а сироти, яким пощастило вижити, потрапили до дитячих притулків. Їхнє зарахування до радянських дитбудинків було рівнозначним втраті національної ідентичності, адже їх виховували не в українських традиціях, навчання проводилося не українською мовою та відбувалося нав’язування антигуманних комуністичних догм.

Задля забезпечення максимального ефекту від заходів, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення української національної групи, а також заподіяння її членам серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу, організатори геноциду поєднали їх з такими діями, що унеможливили їхнім жертвам порятунок поза територією Голодомору.

Спочатку було обмежено свободу пересування обраної для знищення частини української нації – селян – шляхом заборони продажу їм залізничних квитків без дозволів сільрад. Однак це не зупинило пограбованих ущент українських селян – вони поодинці, а то й цілими родинами, долаючи перешкоди і заслони міліції, різними способами добиралися до малих і великих міст Російської Федерації, Білорусії, де геноцидних дій не вчинялося. Вони шукали роботу, дехто намагався виміняти на хліб врятовані від «хлібозаготівельників» сімейні реліквії, вишиті рушники, сорочки, більшість просила милостиню. Так само чинили й українці з Північного Кавказу, насамперед Кубанського округу.

22 січня 1933 р. Сталін і Молотов підписали директиву політбюро ЦК ВКП(б) про заборону виїзду населення цих територій на Північ у пошуках хліба і вимогу до влади в Україні і Північнокавказького краю вжити заходів про попередження масових виїздів за продуктами. На виконання цієї вимоги усі можливості покинути територію Голодомору були заблоковані, Україна й Кубань фактично перетворилися на суцільні гетто.

Підтвердженням штучного характеру Голодомору є продемонстрована сталінським режимом спроможність «контролювати голод». Хліб в Україні був і його було цілком достатньо, щоб нагодувати населення і не допустити фатальної катастрофи. Але для боротьби з голодом ці стратегічні запаси зерна не використовувались. Продовжувався експорт зерна з пограбованої України за кордон, справно здійснювалися його поставки в інші регіони СРСР. В Україні безперебійно працювали чисельні спиртові заводи, зерно гнило і пріло в неприкритих купах біля ґуралень і на залізничних станціях, але під озброєною охороною, яка мала право стріляти в голодних людей, коли вони наближалися до цих місць.

Одним з непрямих доказів наявності наміру фізичного знищення українських селян як частини української нації є проголошення голоду в Україні неіснуючим явищем і відмова від пропонованої міжнародної гуманітарної допомоги, зокрема від закордонних українських громад і організацій Червоного Хреста.

Хибною була б думка про те, що українці мовчазно йшли на смерть. Ще у 1930 році відповіддю на розкуркулення, колективізацію, депортацію українців стали масові селянські виступи, які комуністичні функціонери зневажливо називали «волинками». Повстання селян в Тульчинській, Шепетівській, Могилівській округах в березні 1930-го влада придушила збройною силою, кинувши регулярні війська, пустивши в хід кулемети і гармати. Наслідки: сотні розстріляних і поранених. Далі було придушення масових бунтів по всій Україні – від Збруча до Харківщини і Мелітополя, антирадянське Павлоградське повстання… Історичний факт: навіть вже під час організованого Голодомору, за період із 1 січня по 15 липня 1932 року, в Україні зареєстровано 932 масові виступи проти сталінської колективізації. Героїзм, вартий поваги і пам`яті. Затята непокора компартійним планам, за якими упродовж 1930-1931 років абсолютна більшість селян-господарів повинна була перетворитися на сільський пролетаріат – колгоспників. За даними істориків, загалом на початку 30-х років ХХ-го століття в Україні сталося понад 4 тисячі масових протестних виступів за участю близько 1,2 мільйона чоловік. З колгоспів вийшли 41 200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Справжню суть того, що відбувалося в Україні у 1932–1933 роках, виклав секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич у 1933 році: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!».

Без перемоги над волелюбним українським хліборобом навряд чи вдалося б цю систему зробити основою сільського господарства СРСР. Насаджена силою, вона трималася лише на примусі і впала разом з падінням режиму, який її створив. Скасування у 1974 р. ухвали РНК СРСР від 28 квітня 1933 р. щодо заборони видавати паспорти селянам, що з’явилася навздогін спільної постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 грудня 1932 року «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкову прописку паспортів», які загнали селян у колгоспне рабство, а також введення в колгоспах грошової оплати замість «трудодня» тільки загальмували на деякий час цей крах.

У міжнародному праві злочин геноциду складається як з дії, так і з вини, а отже й тягне за собою відповідальність за його вчинення. Уже під час Голодомору в Кремлі розуміли необхідність приховування цього злочину. У багатьох, навіть цілком таємних, документах замість слова «голод» використовувався евфемізм «продовольчі труднощі». На місцях за вказівками парткерівників голови сільських рад не вели чіткий облік смертності від голоду.

Реальні цифри загиблих замовчувалися, що підтверджується наданим владою розпорядженням не реєструвати смерть дітей у віці до одного року. Українці у віці від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. У зв'язку з цим, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не було зафіксовано.

Пік Голодомору припав на весну 1933 року. В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1 400 – щогодини, понад 30 тисяч – щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим.

За даними Національного музею Голодомору-геноциду, оприлюдненими цьогоріч, у 1932‒33 роках жертвами комуністичного геноциду-терору голодом стали 10 мільйонів 500 тисяч українців, з яких 4 мільйони дітей.

Голодомор в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу.

Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив генетичний фонд народу, призвів до морально-психологічних змін у свідомості українців. Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Голодомор повністю змінив звичний порядок господарювання на селі. На десятки років українські селяни були зведені до становища безправних колгоспників, позбавлених паспортів та пенсій.

Психологічними наслідками Голодомору стали почуття вини та сорому. Люди відчували провину за те, що не змогли врятувати рідних, сором за аморальні вчинки, які чинилися задля виживання.

Радянський Союз витрачав великі зусилля і не шкодував коштів на спростування інформації про смертність в Україні від голоду, що час від часу з’являлася в іноземній пресі, підкуповував і залякував акредитованих у СРСР іноземних журналістів, забороняв їм відвідувати території Голодомору.

Державні кордони були міцно закриті. Припинилися поїздки до родичів, які у 1920-ті роки були звичним явищем. ОГПУ перлюструвало листування громадян СРСР із закордонними адресатами, посилило перевірки громадян, які скеровувалися у службові відрядження за кордон… Будь-які згадки про голод всередині СРСР підпадали під дію кримінального кодексу, як антирадянська агітація та пропаганда і каралися з особливою жорстокістю. Тому аби не потрапити в ГУЛАГ, у сім’ях, які пережили геноцид, навіть родичі між собою намагалися не згадувати про голод.

Із послабленням комуністичного контролю над суспільним життям у другій половині 1980-х років відновлюється пам'ять про Голодомор.

У 1985-88 роках комісія Конгресу США досліджувала голод в Україні. У своїх висновках вона наголосила, що «Йосиф Сталін та його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу в 1932-33 роках». Висновки комісії відкрили шлях до міжнародного визнання Голодомору геноцидом. У наступні роки Голодомор як злочин геноциду у своїх актах засудили парламенти Естонії, Австралії, Канади, Угорщини, Литви, Грузії, Польщі, Перу, Парагваю, Еквадору, Колумбії, Мексики, Латвії, Португалії, США. Також у низці країн світу рішення про засудження злочину геноциду ухвалювалися на регіональних та муніципальних рівнях.

Українці лише з появою власної держави отримали змогу усвідомити і зрозуміти психічну травму, завдану нації Голодомором, вільно вшановувати пам’ять його жертв. Лише у другій половині 1980-х років із послабленням комуністичного контролю над суспільним життя почалося відновлення пам'яті про Голодомор.

З 1993 року в Україні на державному рівні відбувається вшанування безневинних жертв Голодомору. У листопаді 2008-го в Києві було споруджено Національний меморіал жертв Голодомору. Загалом в Україні встановлено понад 7100 меморіалів, пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених жертвам Голодомору.

Разом з усвідомленням причин і характеру злочину, українці чекають від держави-правонаступниці СРСР, якою оголосила себе Російська Федерація, визнання Голодомору геноцидом. У зв`язку із анексією Криму і багаторічною гібридною агресією, розв’язаної Росією на Донбасі, варто пам’ятати про наслідки Голодомору – не тільки про антропологічну катастрофу, а й цілий травматичний комплекс, який і донині позначається на всьому, що відбувається в Україні. Таким чином, пам’ять про Голодомор є для українців пересторогою дбати про недопущення реалізації кремлівських неоімперських планів на нашій Батьківщині.

Важливим елементом визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років геноцидом українського народу на міжнародному рівні є визнання його в рамках таких міжнародних організацій як Рада Європа, Європарламент, ОБСЄ, Рада з прав людини ООН, ООН тощо.

У 2021 році Національний музей Голодомору-геноциду та Інститут дослідження Голодомору продовжують реалізацію освітньо-патріотичного проєкту під назвою «Боротьба за свідомість», в рамках якого здійснюється комплекс просвітницьких заходів з метою збереження національної пам`яті про злочини тоталітарного режиму проти української нації.

Міжнародний координаційний комітет Світового Конгресу Українців у справі Голодомору в своєму нещодавньому зверненні до українських організацій та громад, закликав українців по всьому світу в суботу, 27 листопада 2021 року, у День пам'яті жертв голодоморів, вшанувати кожну дитину, жінку та чоловіка, які невинно загинули під час цього геноциду: хвилиною мовчання, запаленням свічок пам'яті у вікнах своїх будинків та участю в пам'ятних заходах та поминальних службах у місцевих громадах.

Окрім того, СКУ запрошує всіх долучитися та поширювати акцію Крайового Комітету США для Визнання Голодомору Ґеноцидом з метою позбавити Пулітцерівської премії американського журналіста Волтера Дюранті, котрий у 1932 за серію репортажів з СРСР здобув престижну Пулітцерівську премію в журналістиці й наполегливо заперечував Голодомор у своїх роботах.

Наша спільна боротьба за правду триває. Україна пам’ятає – світ визнає. Вічна пам’ять безневинно вбитим жертвам Голодомору-геноциду.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#хмельницький
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить

Коментарі

Оголошення
live comments feed...