104-та річниця битви під Крутами. Пам’яті перших українських кіборгів

Захопивши внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року владу в Росії, більшовики прагнули поширити свою владу і в Україні, без якої не мислили своєї імперії. Деякі історики вважають, ніби перша українсько-більшовицька війна, яка почалася в грудні 1917-го, стала реакцією більшовиків на затвердження УЦР Третього Універсалу, що проголошував Українську Народну Республіку. Мовляв, Україна проголосила незалежність – і на неї напали. Насправді, все було навпаки: саме більшовицька агресія, а відтак необхідність укласти мирну угоду із Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія) змусила українських керманичів відмовитися від федералістських ідей та піти на проголошення незалежності. І якщо в оприлюдненому 20 листопада 1917 року Третьому Універсалі УЦР все ще рефреном звучали слова про федеративну Росію, то Четвертим Універсалом, затвердженим 22 січня 1918 року, вже проголошувалася незалежність Української Народної Республіки (УНР) від Росії.

Бій під Крутами 29 січня 1918 року – це епізод першої більшовицько-української війни, якому судилося стати символом епохи Українських визвольних змагань.

Подвиг українських героїв, які затято билися проти московських більшовиків під Крутами полягає не лише в гідній поваги мужності й самопожертві: адже українські кіборги тримали бій супроти розгнузданої більшовицької орди, яка чисельно переважала у вісім разів.

Історичне значення бою під Крутами в тому, що затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти мир між урядом Української Народної Республіки, який перебував у столиці України Києві, і державами Четверного союзу. Перемовини дипломатів закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору, за яким Четверний союз визнав самостійну УНР суб'єктом міжнародних відноси та надав грошову позику та збройну допомогу в боротьбі з більшовиками.

Із проголошенням 12 грудня 1917 року у Харкові Української Радянської Республіки з Росії почала надходити допомога більшовицьким силам в Україні. Ширма у вигляді альтернативної «народної республіки» дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме маріонеткова харківська «радянська» УНР.

А «харківський з'їзд» повідомив, що «якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою".

Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни «повстали» проти «нелегітимної» київської влади.

5 січня 1918 року розпочався загальний наступ більшовицьких військ на Україну. Більшовицький наступ відбувався двома армійськими групами: перша під командуванням О. Єгорова – по залізниці Харків-Полтава-Київ; друга – під командуванням Ремньова – у напрямку Курськ-Бахмач-Київ. Загальне керівництво більшовицькими операціями здійснював полковник М. Муравйов. До середини січня ситуація на східному українсько-більшовицькому фронті ставала критичною.

Є. Чикаленко, який завдяки близьким зв`язкам з лідерами Центральної Ради мав правдиву інформацію про реальне становище на фронті, стверджував: «Коли перед Різдвом послано було армію проти більшовиків, які вже захопили Харків, то по дорозі майже вся армія, у тому числі, й Богданівський полк, розбіглися по домах разом зі зброєю і кіньми. Військове начальство держало це у великій таємниці, бо ще сподівалося, що після свят козаки повернуться у свої частини, але даремні були ці сподівання – козаки були раді, що нарешті добилися додому».

Отож під командуванням Антонова-Овсієнка 20-30 тисяч більшовиків прямували на Київ залізницею Харків-Полтава-Київ, а з північного сходу у напрямку Курськ-Бахмач-Київ наступав загін Муравйова. Більшовицькі частини грабували українські міста і села. Так, зокрема, було пограбовано Троїцький монастир у Батурині. У цей час у Києві розпочалося спрямоване проти Української Центральної Ради повстання на заводі «Арсенал», тому збройні сили УНР були перекинуті на придушення антиукраїнського виступу. Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 біля залізничної станції Крути (між Бахмачем та Ніжином). Українські сили під командуванням сотника Аверкія Гончаренка нараховували близько 1000 осіб та складалися із старшин та курсантів старших курсів 1-ої Київської військової школи ім. Б. Хмельницького, що мали бойовий досвід, набутий на фронтах Першої світової війни, 115– 130 осіб першої сотні Студентського куреня та були озброєні 16 кулеметами та залізничною платформою з гарматою. До них приєдналися добровольці з Вільного козацтва («Курінь смерті»). Перша сотня Студентського куреня складалася із студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету та учнів старших класів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства Києва. Командир – старшина Андрій Омельченко. Очевидно, що основну роль в бою відіграли бійці Київської військової школи ім. Б. Хмельницького – майбутні кадрові офіцери, багато з яких мали бойовий досвід на полях Першої світової війни (як і деякі бійці Студентського куреня).

Більшовицькі сили в районі Крут нараховували близько 6 тис. солдатів та балтійських матросів. У бою безпосередню участь взяли до 3 тис. осіб. Втрати українців становили, за різними даними, від 80 до 100 загиблих (у тому числі, й страчених після бою студентів), втрати більшовиків – не менше 300 вбитих. На думку дослідників, загальні втрати росіян могли складати до 1500 убитих, поранених. Бій закінчився організованим відступом українських частин на потязі. При цьому, ймовірно, українські військовики, відступаючи, забрали з собою тіла своїх товаришів та поранених (поховань в районі місця бою не виявлено). У полон до більшовиків під час бою потрапили 7 поранених студентів, які були відправлені до Харкова. Ще 27 студентів під час відступу у темряві потрапили до рук більшовиків. Розлючені великими втратами «червоні» катували і стратили студентів. Гімназист Григорій Пипський перед розстрілом почав співати гімн «Ще не вмерла Україна», інші студенти його підтримали.

Ось як описує достовірні події під Крутами В. Филонович в часописі «Український комбатант» за 1958 рік на підставі спогадів командира оборони Крут Аверкія Гончаренка, учасників бою та історичних досліджень.

«Цей бій – цебто бій під Крутами – слід уважати початком збройної боротьби за Українську Державність, - стверджує в своєму творі «Петлюра – президент України» В. Іванис. – Все те, що діялося в Україні перед тим, почавши від березня 1917 р., було лише «глибокими процесами емоцій, усвідомлень», кристалізацією політичної думки, шуканням шляхів, важким іспитом, який складала ціла нація. Цей іспит виявляв – з одного боку всі притаманності українського народу, який стихійно, часто тільки підсвідомо, простував до власного життя у своїй власній державі, але не мав ні змоги, ні витривалости перевести свої прагнення в життя, а з другого – цей іспит дав образ всієї кари гідної недолугости, просто злочинної віри тодішнього проводу нашого народув якесь «вселюдське братання» й доброту ворога, яким була й буде для України Москва. Треба було аж програного бою під Крутами, щоб українська нація в своїй новішій історії могла ствердити своє право на перемогу, на державне життя. Тому Крути – це не «трагічна помилка», не «безумний чин» чи якась «трагедія». Крути – це перемога. Це ствердження могло б комусь видаватися необґрунтованим, просто якимсь парадоксом. Та прослідкуймо уважно хід подій, які відбувалися в Україні [взимку 1918 року –авт. ], і нам стане ясно, що під Крутами, хоч це сталося ціною величезної жертви, перемогла українська зброя.

Як наступали більшовицькі орди.

… Дня 26-го грудня московські війська зайняли без бою Харків, за допомогою місцевої червоної ґвардії і 30-го запасного полку. Тут большевики роззброїли місцевий український полк та забрали 18 автопанцирників та багато зброї. Почалися бої за залізничні станції Лозову, Синельникове, Олександрівське та П`ятихатку. В Олександрівську Гайдамацький Курінь і Вільні Козаки відбили на деякий час большевицький наступ. З кінцем грудня Харків, Полтава й Чернігів були вже в руках большевиків. У Катеринославі місцеві большевики зірвали повстання. Після дводенного завзятого бою з катеринославським Гайдамацьким Куренем місто захопили 9-го січня відділи групи Єгорова, що прибули з Лозової, а большевики 15-го січня зайняли й Олександрівське. 20-го січня передні частини Єгорова розбили в Костянтинограді український курінь, і того самого дня відділи групи Єгорова сполучилися в Полтаві з групою Муравйова.

В тому часі московський «відділ особливого призначення» Знаменського вів наступ з боку Брянська, зайняв після невеликого бою 10-го січня Михайлівський хутір і Глухів, а 26-го січня, підтриманий місцевими большевиками, Кролевець і Конотоп.

Муравйов своєю групою зайняв Ромодан і Лубни, а 27-го січня, після бою з 1-ю Військовою школою, здобув Бахмач.

В Бахмачі поєдналися всі московські армійські групи і звідсіль почали безпосередній наступ на Київ під командою Муравйова».

IV Універсал було проголошено тиждень після того, як з наказу Миколи Порша демобілізовано всі регулярні військові частини, і не було кому боронити молодої Держави й молодої волі перед большевицькими бандами Муравйова, які вже загрожували Києву. Коли наступного дня після проголошення стало відомо, що московсько-большевицькі частини підходять уже до столиці, не було кого посилати на відсіч. Тільки на Полтавщині зводив бої з большевицькими ордами Гайдамацький Кіш Слобідської України під командою Симона Петлюри, силою 600 вояків, в склад якого входила друга сотня Січових Стрільців, а в Звенигородщині виступили до бою відділи Вільного Козацтва під проводом Юрка Тютюнника. З Бахмача вирушила на фронт перша старшинська школа під командою сотника Гончаренка. Разом проти 30-тисячного більшовицького війська виступило півтори тисячі українських вояків, які змушені були відступати серед важких, безперервних боїв. 26-го січня більшовицькі армії, які йшли двома шляхами: від Дону через Харків і з півночі через Брянськ і Гомель, з`єдналися і зайняли Конотоп, а наступного дня Бахмач і загрозили з того боку самому Києву. На оборону столиці виступило триста юнаків з «Помічного Куріня Студентів Січових Стрільців», які виїхали в напрямі Бахмача. За почином керівника юнацьких частин братства самостійників Миколи Лизогуба в Києві зі студентів і гімназистів, членів юнацьких самостійницьких гуртків сформувався окремий курінь, який вночі 28-го січня вирушив під командуванням сотника Омельченка, разом з двома сотнями юнаків Військової школи на фронт проти 6-тисячної орди.

Ще в грудні вирушила в Бахмач на Чернігівщині перша Військова школа в складі близько 600 стрільців: 4 сотні по 150 юнаків в кожній, 20 старшин та 18 кулеметів під командою сотника Д. Косенка. Проте перед від`їздом на оборону Крут керівництво юнаками перебрав за дорученням командувача військами Ю. Капкана сотник Аверкій Гончаренка. Становище нового командира було надзвичайно тяжке. З півночі насувалися московські більшовики, в самому Бахмачі - в депо щонайменше 2000 робітників «комуністично розагітованих, залізничники саботували, довколишнє населення в кращому випадку було нейтральне. Довкола самі вороги й жодної надії на допомогу. Це було для командуючого фронтом ясним, бо ж і сам полковник Капкан, виряджаючи сюди, сказав: «На поміч - трудно чекати…».

Активність ворога збільшувалася, бо сили його все зростали. Безпосередній наступ на Юнацьку школу вів «товарищ» Берзін, сили якого складалися з 3000 червоноармійців, 400 матросів та 12 гармат. Коли до того додати червоне запілля з «товарищем» Кудинським та полковником Муравйовим, що 27 січня перенісся вже на ст. Бахмач та тих 2000 робітників з депо, що зрештою повстали проти школи, то сили ворога – фронт і запілля – можна обчислити понад 10000 душ. Під натиском такої сили Юнацька школа примушена була залишити ст. Бахмач і через ст. Пліски відступати на ст. Крути.

27 січня 1918 р. о 4-й год. ранку приїхав на ст. Крути (146 кілометрів від Києва) на допомогу юнакам «Студентський Січовий курінь» в кількості 115-130 душ під командою старшини Омельченка. Командант фронту сотник А. Гончаренко приділив Студентському куреню найменш загрозливу ділянку фронту – на своєму лівому крилі.

29 січня ранко червоні зімкнутими колонами розпочали наступ; вони, вочевидь, були певні, що не зустрінуть спротиву. Коли ці ворожі колони підійшли на віддаль стрілу, юнаки і студенти зустріли їх сильним вогнем цілого свого фронту та 16 кулеметів. Червоні під вогнем почали розсипатися в розстрільні. Мали вони дуже великі втрати, але за першою їхньою лавою йшла друга, третя і так без кінця. Сили ворога росли – вони мали постійне поповнення й зайняли лінію фронту шириною 5 кілометрів. А наші... Горстка в 500 юнаків та студентів при 20 старшинах ледве чи й обсадили 3-кілометровий фронт, та не мали жодного поповнення. На допомогу нашим прийшла на відкритій платформі одна гармата сотника Лощенка. Ця гармата влучним вогнем стримувала наступ ворога, але коли червоні почали робити обхват правого крила юнаків, вона, не маючи змоги повернути гармату для стрілу вбік, відійшла з лінії бою.

Щоб допомогти фронтові, сотники Тимченко та Богачевський від`їхали до Ніжина, щоб звідти привезти полк імені Т. Шевченка, що саме там був, але… той полк оголосив «невтралітет» і на фронт не виїхав.

Коло 12-ї години розпочали наступ на студентів, але попавши під перехресний вогонь, від цього наміру відмовилися та продовжували манер обхвату правого крила. Уведена була на лінію бою резервна сотня – саме на праве крило яке було найбільш загрожене.

Так трималися наші герої аж до вечора. Треба було відходити. Про відхід дістали наказ перші студенти, потім друга сотня і, зрештою, 3-тя та 4-та сотні юнаків. Перша сотня, яка прийшла з резерву, прикривала відступ.

Вже при погрузці до потягу запримітили відсутність багатьох студентів, яких бачили живими. Вислана розвідка донесла, що вони, відступаючи, направилися на станцію Крути, яку саме в той момент обсаджували червоні. Ці 32 студенти, в тому числі, й рідний брат командира фронту Володимир Шульгін, та інші потрапили до полону й були жорстоко замордовані червоними.

Потяг з юнаками й студентами відійшов в напрямі на ст. Ніжин, підриваючи за собою залізничний шлях. На станції Ніжин стояв Шевченківський полк, який, замість того, щоб виступити на фронт, перейшов на бік ворога й хотів навіть обеззброїти «крутян», але це йому не вдалося.

На станції Броварі командант Юнацької школи і бою під Крутами сотник Гончаренко склав звіт Симонові Петлюрі як командантові Слобідського Коша, що тоді зі своїми гайдамаками готувався до наступу на Київ, на арсенал.

Скінчився бій під Крутами – біля 250 юнаків і студентів та 10 старшин, в тому числі й командант «Січового Студентського Куреня» Омельченко, поклали свої голови, принісши в жертву Батьківщині своє молоде життя, а з тих 32 студентів, що потрапили до полону, 28 душ, зазнавши неймовірних мук, розшматовані багнетами московської орди, загинули смертю героїв. 4-х студентів як тяжко поранених було відвезено до Харкова.

Курсанти - 18-20-річні хлопці, які стали на захист Батьківщини. Українські втрати в тому бою – 70-100 чоловік. 27 чоловік – одна чота Студентського куреня, яка потрапила в полон до більшовиків і була по-звірячому катована й розстріляна. Більшовики цими діями порушили існуючі з часів Першої світової війни міжнародні документи, а саме Женевську конвенцію щодо поводження з військовополоненими. Більшовики своїми діями продемонстрували, що вони в Україні діятимуть за власними правилами, ігноруючи будь-які міжнародні угоди.

Тіла закатованих і страчених більшовиками студентів були поховані місцевим священиком на кладовищі с. Печі. Пізніше, через сорок днів після страти, коли більшовиків вигнали з Києва, 19 березня 1918 року останки героїв Крут було з почестями перепоховано у Києві. До речі, в цей день з фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла – символ старої Російської імперії.

Донедавна вважалося, що всі герої були перепоховані на Аскольдовій могилі, де вже за часів відновлення Української державності у 2012 році встановили символічний гранітний хрест з тризубом. Однак дослідники встановили, що на Аскольдовій могилі були перепоховані лише тіла двох загиблих – випускники київського Університету імені Святого Володимира - Володимира Наумовича та Володимира Шульгина. В останній момент перед смертю друзі, прощаючись, обійнялися, і тут їх прошили кулі. Через сорок днів рідні студентів приїхали на станцію Крути, щоб забрати загиблих. Тіла були понівечені до невпізнанності. Героїв поховали у родинному склепі на Аскольдовій могилі. Після встановлення в Україні радянської влади, коли стало зрозумілим, що більшовики, рано чи пізно, знищать могилу, бабуся Наумовича таємно перевезла труну на Лук’янівське кладовище. При цьому на могилі не вказували імен загиблих, щоб не піддавати репресіям родичів.

Дійсно, за розпорядженням наркома освіти УСРР Володимира Затонського 3 листопада 1934 року було знищене кладовище на Аскольдовій могилі, де, крім героїв Крут, покоївся прах Василя Симиренка, видатного мецената України. Розпорядженням Затонського церкву на Аскольдовій могилі закрили, а понад дві тисячі надгробних пам`ятників використали як будівельний матеріал. Мармурові надгробні камені використали, щоб замовити бюсти вождям революції.

Лише у 1996 році на могилі героїв на Лук`янівському кладовищі була відправлена перша заупокійна Служба Божа, відновлена історична правда про двох молодих хлопців, які віддали життя за Україну.

Донині історики шукають місце перепоховання в Києві решти загиблих під Крутами. Ось як повідомляли тогочасні газети про урочистий похорон студентів-стрільців 19 березня 1919 року: «Колона візників із 26 трунами вирушила з вокзалу в бік Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там відбувся траурний мітинг, на якому виступали Михайло Грушевський, Аркадій Степаненко та інші політики». Деякі газети сповіщали про останній путь 28 загиблих. Павло Тичина написав про це знаменитий вірш «Пам’яті тридцяти» («На Аскольдовій Могилі / Поховали їх — / Тридцять мучнів українців, / Славних молодих…»).

Однак маючи фото з місця захоронення, знайдені Михайлом Кальницьким, києвознавці встановили: крім Шульгина й Наумовича, решту крутянців поховали не на Аскольдовій могилі, а на Новому Братському кладовищі для військових у районі Звіринець. Нині на місці, ідентифікованому науковцями на цьому кладовищі, й натяку немає, що там була братська могила. Тому, кажуть історики, є потреба провести дослідження на місцевості.

Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути відкрили 25 серпня 2006 року. Пам'ятник являє собою насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського університету, студентами якого були більшість з трьох десятків юнаків, замордованих більшовиками під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудовано капличку, а поруч із пам'ятником викопано озеро у формі хреста.

2008 року меморіал доповнили сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, які встановлено на рейках по чотири з двох боків. Також встановлено вагони подібні до тих, якими крутянці їхали на фронт. Крім того, донині пошуковці встановлюють імена всіх тих оборонців Крут, які загинули в боях за станцію. Це були молоді люди з різних куточків України.

Пам'ять героїв Крут увіковічнено у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.

В 2015 році вулиця імені Героїв Крут з`явилася і в місті Хмельницькому.

За інформацією Музею історії міста Хмельницького