«Перемога буде за нами, за Україною!»

Вони сміються смерті  в очі і кажуть, що битимуться до останнього. Вони нещадно громлять ворога, а коли видасться вільна хвилинка, влаштовують розваги та розіграші.

Про життя по той бік миру ми поговорили із добровольцями батальону «Айдар»: бійці з позивними Гіві, Кіндер та Фокс нині стали нашими співрозмовниками.

… Хлопці - хто з Хмельницького, хто із області. Служать не так і давно. Та вже звиклося. До обстрілів, до проклять місцевого населення, до поганого забезпечення. Звиклося настільки, що вже знову рвуться на поле бою. Лише на кілька днів вони навідалися додому. А далі – знов на схід… Усі вони різні за віком:  Гіві – 59 років, а Кіндеру та Фоксу – 18 та 20 відповідно. Та вони – бойові побратими, і у них - спільна справа.

- Що спонукало вас піти добровольцями?

Кіндер: - А як було залишитися осторонь? Хтось чужий поліз забирати нашу землю, як можна було промовчати? Скільки я туди пробивався!Всі вмовляли – не йди! Обіцяли - заберемо іншим разом. Третім, четвертим… Я плюнув на ті обіцянки і поїхав сам. І все добре. В нас ніхто не воює за владу. Кожен з нас воює за свою землю. Один в нас каже – я або до перемоги, або до цинкового гроба. Ми всі так.

Гіві: - І перемога буде за нами, за Україною.

- Війна – це страх. Як воно було – потрапити з мирного життя у таке пекло?

Гіві: - Мені не було страшно. Я знав, куди йду і заради чого туди йду. Не боявся, не боюсь і боятися не буду. От я маю побратимів. І буду за них битися до останнього. Я не йду за владу воювати, а захищати країну і її народ.

Кіндер: - Першого ж дня, коли потрапив на схід, вночі попав під мінометний обстріл.  Я їхав героєм. Нічого не боявся. А коли перші «Гради» впали - то перший злетів на бліндаж. Але зараз вже звик. Коли стріляє «Град», ти не чуєш звуку - бух! Лише тріск (якщо міномет стріляє – то чуєш залп, і знаєш, що є 20 секунд, щоб яму викопати). А «Град» – три секунди – і все. «Град» чути, якщо дуже близько. Коли летить міна і чуєш свист – не ховайся, вона далеко. А от коли чуєш своєрідне дихання – вона летить на тебе. Тож знаємо всі ці нюанси, призвичаїлись. Коли на мосту вартував, «сєпари» підійшли до нас на триста метрів… Передають по рації: «Вы домой поедете в гробах!». А я їм гімн України врубав. І тільки гімн поставиш  - починається обстріл. Або вони нам музику ввімкнуть – ми їм відповідаємо «взаємністю»: зі всіх стволів в той бік – і години три тихо.

- Поспати вдається?

Кіндер: - Так, вдається, і чотири-п’ять годин сну вистачає. Спимо спокійно вже навіть тоді, якщо за 200-300 метрів луплять «Гради». Сплю біля стінки, чую – голова починає трястися, відкриваю очі - люстра дрижить. Ага, значить можна спати. Прокинувся знов – люстра вже хитається – ага, треба тікати у підвал. Поки зібрав каримат і спальнік – вже перестало. Звикли.

- Держава достатньо забезпечує? Чи доводиться сподіватися тільки на волонтерів і на простих людей?

Кіндер: - Нічим нас держава не забезпечує. Ну хіба що автоматами, і то не на всіх. Я вже офіційний солдат Збройних сил України. Де моя форма? Де мої берци?

Гіві: - От що купив – у тому поїхав (Показує свою форму).

Фокс: - Нас тут сьогодні питають – де ваша однакова форма, чого ви в різній? А хто нам її закупив однакову?Де її взяти? Тільки на волонтерів і сподіваємось. Вони всім забезпечать, все що хочеш дістануть. Он є у нас волонтер Агнешка, сама з Польщі, каже, якщо треба – дістану танк.

Кіндер: - Так само, нормальною їжею держава не забезпечує. Зате волонтери везуть все – від закруток до червоної ікри. Ну, на рахунок ікри - то я перебільшив, але їжі вистачає з головою. Часом борщ варимо. Або береш півбанки тушонки, сиплеш туди «мівіни», заливаєш окропом – такий супчик хороший – півдня можна бігати! От чого не вистачає, так це амуніції – форми, бронежилетів, разгрузів…

Фокс: - Деякі пацани бігають у кросівках замість берців…

Гіві: - Грузини, мої земляки, хто що може, той те і привозить. Всі допомагають.

Кіндер: - Так, вони дуже дружні. От йде абсолютно незнайома людини, підходить, обіймає, каже брат, що треба, чим допомогти? Останнє віддадуть.

- Як там, на сході, місцеві до вас ставляться? Вірять у те, що ви карателі, що їсте російськомовних дітей?

 Фокс: - Коли ми приїхали до Вінниці, нас зустрічали вигуками, аплодували. А в Дніпрі – там зовсім інший світ. Нас проклинають, називають загарбниками. Йшла жінка, почала нас всіляко обзивати, проклинати, казати, що ми не доживемо до завтра… А мужик якийсь взагалі хотів бити: каже,  ви наших хлопців вбиваєте, ви наші сім’ї вирізаєте… Це жах.  Там люди якісь дивні. Пропаганда постаралася: народ так зазомбували, що вони нас сприймають тільки як загарбників. Для них Україна – то ворог, а от Росія – то велике благо. Там прапора українського не побачиш…

Кіндер: - Йде бабця, стара-стара, як то кажуть, одною ногою вже в могилі. І давай нас проклинати! Вони бачить нас тільки загарбниками, а от «Градів», які летять з Луганська, не бачать… Я собі шеврон замовив: там буде написано  «Каральний батальйон «Айдар». Ну, раз нас так сприймають, то хай тішаться (сміється). І ще така історія… Це було після Ілловайського котла, води не було, підвозили мирним жителям.  Жінки з пляшками йшли набирати воду, одна з дитиною. І тут наші хлопці, каже один до іншого: «Я нині ще не їв жодної російськомовної дитини». Та, що була без дитини, пішла собі. А та, що з дитиною, покидала пляшки, за дитину – і давай тікати! То є розум в людей?

- На які речі ви стали дивитися зовсім по-іншому?

Кіндер: - Ми почали більше цінувати життя … А ще по-іншому тепер дивимось на людей. Часом вони просто шокують. От «Айдар», до прикладу. Він поділився на дві частини. Одні воюють, а інші - «режим-отжим»,  прийшли нажитися, розкрадають все. Так вони крутяться, і плюс отримують зарплату від держави. Живуть за рахунок мародерства. Але то тільки частина.

Фокс:-  Ми живими «сєпарам» в полон не дамося, попри все. В «Айдарі» є такий закон: ніхто живим не здається. Чотири гранати з собою, раптом що...

- Чим найбільше були здивовані? 

Кіндер: - Підходить хлопчик, в класі третьому чи четвертому. Каже: «Я теж з «Айдара», взнаю, де є «сєпари». Питаю: «А як тебе звати?». Сказав. «А скільки років?» «Ні, я тільки своєму командиру скажу, а вам - ні, це військова таємниця». А тоді каже: «Дасиш автомат потримати?». Я кажу, що це військова зброя, не можна. Сказав малий скільки років. Я витяг патрон з патронника, дав йому автомат. Малий відкриває кришку, знімає пружину, розбирає автомат, подивився, і каже: «О, чистий, значить вмієш чистити!». Я в шоці! Дитина вісім чи десять років розібрала автомат!

- Як розважаєтеся?

Кіндер: - Часом дуріємо, бо інакше можна з глузду з’їхати. Жарти додають сил. Якось нам волонтери передали міліцейську куртку. Ми переодягнули в неї пацана, на підштаники почепили іграшкового собачку і влаштували «обшук». Всіх вистроїли в шеренгу – «обшукували». Мені заламали руки… Отакі в нас розваги. Або Гіві переодягнули ваххабітом: одягнули на голову шапочку і обвішали  автоматами.

Фокс: - Або просто смішні випадки бувають. Якось приходив малий на пост - цукерків просити. Волонтери бійцям привозять, то цукерки є, хіба шкода з малим поділитися? Йде малий наступного разу з татом і каже : «Эти бандеровцы мне конфеты давали!»

- Що після перемоги?Куди подастеся?

Кіндер і Фокс: - Однозначно у миротворчі війська. Кудись в Африку… 

- Кому найбільше вдячні?

Фокс: - І волонтерам, і простим людям…

Кіндер: - Ми всі щиро вдячні тим людям, які нам допомагали і допомагають, а також волонтерам. Тим, хто не покидає нас напризволяще. Якби не було вашої допомоги, не було б нас.

Гіві: - Не бійтеся, ми вам захищаємо. І ми переможемо!

… І ми не боятимемось. Бо в нас тут – свій фронт. Ми маємо робити все, що від нас залежить, і передавати вам з волонтерами «привіти». Хто скільки може, усім миром, разом – до перемоги. Як завжди, діти віддаватимуть дрібні гроші зі своїх скарбничок, бабці нестимуть пенсію, тітоньки наготують смакоти, а дядьки десь дістануть якоїсь техніки. А ще – ми будемо просто вірити і не опускати рук. От наш фронт, хлопці. Наші думки – з вами. Повертайтеся живими!

Хто має бажання і можливість допомогти хлопцям, у соцмережах можна зв’язатися із волонтером Тетяною Юзепчук. Саме зараз вона збирає своїм підопічним все необхідне, щоб відпустити на схід не з порожніми руками. Бо назад вони привезуть перемогу. Ми ж у це віримо…